Визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням: на що варто звернути увагу

Баланс між інтересами сторін та необхідність забезпечення захисту як права на житло, так і права власності: деякі особливості на прикладі практики Херсонського апеляційного суду.

Відповідно до статті 47 Конституції України, кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду. Зазначені конституційні приписи відображені і на рівні житлового законодавства, зокрема ст.9 Житлового кодексу УРСР встановлено, що ніхто не може бути виселений із займаного приміщення або обмежений у праві користування ним інакше як на підставах і в порядку, передбаченому законодавством.

Європейський суд з прав людини у своїй практиці послідовно дотримується позиції, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла («Kryvitska and Kryvitskyy v.Ukraine», заява № 30856/03), наголошує, що втручання у право на повагу до житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві» (Zehentner v.Austria), заява № 20082/02, пункт 56, ECHR 2009).

При цьому, визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться виключно в судовому порядку (згідно зі ст.72 Житлового кодексу УРСР).

Оскільки збереження або втрата права користування житлом за відсутнім мешканцем, у будь-якому випадку, прямо залежить від причин відсутності, то під час вирішення цієї категорії справ з’ясуванню підлягають обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності особи.

! Згідно з цивільним процесуальним законом кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом (ч.3  ст.12, ч.1 ст.81 ЦПК України).

Тож у правових спорах щодо визнання особи такою, що втратила право користування житлом, саме на позивача покладено обов`язок доведення факту відсутності відповідача понад встановлені строки у жилому приміщенні без поважних причин.

Так, у справі № 766/3421/20 позивач просив суд визнати колишню дружину такою, що втратила право користування квартирою. Херсонський апеляційний суд погодився із висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позову. Зокрема, позивачем не було надано суду доказів на підтвердження того, що відповідач не проживає по місцю реєстрації з власної волі, а наявна у справі довідка у повній мірі не відображає обставини, які мають правове значення для правильного вирішення справи, а саме причини непроживання відповідачки; також позивачем не надано доказів на підтвердження того, що реєстрація його колишньої дружини перешкоджає позивачу користуватися чи розпоряджатися майном.

У іншій справі №653/2029/20 позивач також не надав суду доказів, які б достеменно та офіційно підтверджували непроживання його сина у квартирі без поважних причин, період відсутності,  причин відсутності, зокрема, акту обстеження проживання особи, показів свідків, інформації про перетин  відповідача державного кордону України, тощо. Апеляційний суд погодився із судом першої інстанції та не взяв до уваги інформацію з інтернет-сайту, надану позивачем в обґрунтування підстав позову, яка не може бути визнана належним та допустимим доказом у справі.

Варто пам’ятати, що Конституція України захищає як право на житло, так і право власності.

Крім того, щодо визнання члена сім’ї власника житла таким, що втратив право користування житлом, варто врахувати, що за змістом статте 150, 156, 162 ЖК УРСР право членів сім`ї власника квартири користуватись жилим приміщенням нарівні з власником може виникнути та існувати лише за умови, що така особа є членом сім`ї власника житлового приміщення, власник житлового приміщення надавав згоду на вселення такої особи, як члена сім`ї.

Водночас, право користування чужим майном передбачено у статтях 401-406 ЦК України.

Оскільки ЖК УРСР був прийнятий 30 червня 1983 року і він не відображає усіх реалій сьогодення, то ЦК України є кодифікованим актом законодавства, який прийнято пізніше у часі, тому темпоральна колізія вирішується саме на користь норм ЦК України.

Відповідно до частин першої та другої статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. За змістом зазначених приписів правом користування житлом, яке знаходиться у власності особи, мають члени сім`ї власника (подружжя, їх діти, батьки) та інші особи, які постійно проживають разом з власником будинку, ведуть з ним спільне господарство, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

При цьому, навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Тож при розгляді питання про припинення права користування колишнього члена сім`ї власника житла, що по суті буде мати наслідком виселення, необхідно брати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін.

Такі висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі N 447/455/17 (провадження N 14-64цс20).

     За обставинами справи № 766/25615/18 спір виник між власницею квартири та колишнім її зятем – відповідачем у даній справі, користувачем житлового приміщення. Позивач просила визнати особу такою, що втратила право користування жилим приміщенням та виселити відповідача, посилаючись на те, що право відповідача на користування чужим майном підлягає припиненню на вимогу позивача як власника цього майна.

Суд апеляційної інстанції погодився з висновком місцевого суду про відсутність підстав для задоволення позову, адже позивач не надала суду доказів того, що відповідач створює їй перешкоди в користуванні нерухомим майном, в той час, як встановлено судом, спірна квартира є житлом відповідача. Херсонський апеляційний суд зазначив, що з урахуванням вселення відповідача до квартири як члена сім’ї та реєстрації його місця проживання у спірній квартирі з 2005 року, проживання разом з ним у цій квартирі двох неповнолітніх доньок, єдиним законним представником яких після смерті дружини є саме відповідач, наявності у позивачки на праві власності іншої квартири, яку вона використовує як постійне місце проживання, проблеми в оплаті комунальних послуг і конфлікт останньої з відповідачем не можуть свідчити про пропорційність втручання держави у право відповідача на користування житловим приміщенням, яке є його єдиним постійним місцем проживання.

       Постановою Херсонського апеляційного суду, залишеною Верховним Судом без змін, у справі №658/1046/19 було задоволено позов власника про усунення перешкод у користуванні житловим будинком, визнано його колишню невістку та її неповнолітніх дітей такими, що втратили право користування житлом. Суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що судового захисту потребують порушені права власника будинку, позбавленого можливості вільно розпоряджатися належним йому нерухомим майном із тих підстав, що відповідач та її неповнолітні діти не є членами його сім'ї та постійно проживають за іншим місцем, але зберігають реєстрацію у спірному будинку  за відсутності для цього правових підстав.

        У іншій справі №648/3152/20 позивачі посилалися на положення статті 391 ЦК України та зазначили, що реєстрація відповідачки, яка є колишнім членом сім`ї власників  будинку у зв’язку з розірванням шлюбу зі співвласником будинку,  та  тривалий час не проживає у спірному будинку, створює позивачам перешкоди у користуванні належним їм будинком, а саме перешкоди для отримання житлових соціальних пільг.

Херсонським апеляційним судом у цій справі  було встановлено та не заперечувався відповідачкою факт її непроживання у спірному будинку з 2018 року, що було підтверджено належними та допустимими доказами. Судом також було з’ясовано відсутність відомостей про створення позивачами буд-яких перешкод у користуванні відповідачкою спірним будинком.

Тож колегія суддів дійшла висновку, що  відповідачка втратила право користування будинком, оскільки вона вже не є членом сім`ї власників будинку, виселившись з нього добровільно та не маючи наміру в майбутньому проживати в ньому вже понад рік не проживає у спірному будинку. Водночас, припинення права користування відповідачки спірним житлом відповідає вимозі пропорційності переслідуваній легітимній меті у світлі статті 8 Конвенції, з огляду на те, що позивачі, у зв`язку із збереженням  за колишнім членом сім’ї права користування належним їм житловим будинком та реєстрації її проживання у спірному будинку, позбавлені можливості отримувати житлові соціальні пільги та вимушені нести додаткові витрати зі сплати комунальних послуг, які вираховуються в залежності від зареєстрованих за адресою осіб.

Колегією суддів  Херсонського апеляційного суду було скасовано оскаржуване рішення та  ухвалено нове, яким задоволені позовні вимоги про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням.