Херсонський апеляційний суд захистив право особи на житло

Втручання у право на повагу до житла має бути «необхідним у демократичному суспільстві». Тобто, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності» та бути домірним переслідуваній легітимній меті (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Зехентнер проти Австрії» («Zehentner v. Austria»), заява № 20082/02, § 56).

Ліквідаційна комісія Управління МВС  України в Херсонській області звернулася до суду з позовом про усунення перешкод у користуванні майном шляхом визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, виселення та зобов’язання знятися з реєстраційного обліку, зазначивши, що відповідач під час проходження служби в органах внутрішніх справ отримав службове житло, власником якого є позивач. Посилається на те, що з моменту звільнення з органів внутрішніх справ відповідач втратив право користування службовим житлом,  але в добровільному порядку відмовляється його звільнити.

Рішенням суду першої інстанції  у задоволенні позову відмовлено.

В ході  розгляду справи суд встановив, що відповідач із сім’єю вселився в спірну квартиру на законних підставах та протягом майже десяти років після звільнення з органів внутрішніх справ разом із сім’єю проживав у цій квартирі. Крім того, питання щодо їх виселення компетентними органами в установленому законом порядку, у тому числі судовому,  не порушувалося.

Так, службове житло надається особі тимчасово, допоки з роботодавцем, який надав це житло, її пов'язують трудові правовідносини. Виселення особи зі службового житла після припинення трудових правовідносин із роботодавцем переслідує легітимну мету у розумінні статті 8 Конвенції.

Проте, вирішуючи питання про виселення відповідачів зі службового житла, суд має оцінити, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого заходу та чи буде таке втручання у право особи на житло пропорційним переслідуваній легітимній меті.

У цій справі колегія суддів  апеляційного суду дійшла висновку, що поведінка позивача, який протягом десяти років після припинення з відповідачем трудових відносин  не висловив вимогу звільнити службову квартиру, давала відповідачам підстави проживати в ній протягом тривалого періоду часу, народжувати дітей, вважати її своїм житлом та здійснювати ремонтні роботи, не турбуючись про необхідність забезпечувати себе іншим житловим приміщенням, яке у них відсутнє.

Наведені обставини та те, що на час вирішення судами спору спірна квартира не має статусу службового житла, свідчать про відсутність нагальної суспільної необхідності для застосування обмеження права відповідачів на повагу до житла та дає підстави вважати, що втручання у це право не є пропорційним переслідуваній легітимній меті, якою у спірних правовідносинах позивач вважає забезпечення службовим житлом інших працівників.

Тож оскаржуване рішення, ухвалене судом з додержанням норм матеріального та процесуального права, залишено апеляційним судом без змін.